Український театр
15 грудня у Центрі української культури відбувся прем'єрний показ драми Івана Франка <Украдене щастя>. Постановку здійснила голова українського самоврядування ІІ району Будапешта п. Олександра Корманьош (роль Анни). Її партнерами на сцені були Анатолій Музичук (Микола), Михайло Фіщенко (жандарм Михайло), Олександр Щур (в ролі війта), Роман Рішко (кум Роман), Ніколетта Хартяні, Олена Радуй та Христина Шикк. Свою третю виставу українці поставили в рекордно короткий строк - трохи більше, як за один тиждень. Тим не менше такий стислий термін, за відгуками глядачів, котрі вперше дивилися цю любительську театральну постановку, жодним чином не позначився на майстерності акторів. Їхня жива емоційна гра якось дуже швидко вплинула на зал, змусивши його щиро співчувати героям, чутливо реагуючи на всі майстерно складені Іваном Франком репліки. Не один раз сценки переривалися гучними оплесками глядачів, задоволених побаченим і почутим на театральних підмостках.
Не можна не сказати про дбайливо підібрані акторські костюми, скромний, але дуже вдалий сценічний реквізит. На слова подяки заслуговує і ентузіазм акторів, які мали завданням розбудити інтерес публіки до української театральної класики. І це їм таки вдалося зробити. Вочевидь, таке ставлення самодіяльних артистів до улюбленої справи зміцнює нашу надію в тому, що театр як мистецьке явище добре прижився в нашій громаді, в ньому закріплюються сталі традиції, і це збуджує надію, що театр матиме в нашому Товаристві добре майбутнє.
Ми звернулися з проханням до актора Закарпатського обласного музично-драматичного театру Михайла Фіщенка розповісти про те, як здійснювалася підготовка до прем'єрного показу драми Івана Франка <Украдене щастя> в Угорщині.
- Я хочу сказати, що в професійному театрі над такою виставою трупа працює від п'яти місяців до року. На мою думку, це одна з найскладніших п'єс української драматургії. Це психологічна драма, тут немає ніяких веселощів, тут є чітко визначений діалог персонажів і окреслено психологічно виразно їхні стосунки. Ми зробили цю виставу практично за тиждень. Мене дуже тішить, що коли я приїхав на першу репетицію, мої партнери вже знали текст і готові були до праці з партнером. Хотів би наголосити таке: ця вистава створювалась так, як колись у часи Франка працював театр. Тобто ми самі робили пічку, самі виготовляли декорації, самі розвішували ікони, українські рушники, у середину бутафорної печі ми помістили гірлянди, щоб у глядача створювалася ілюзія того, що там горить вогонь, фарбували двері, робили освітлення, ми старанно ховали сліди цивілізації, аби люди вірили: події відбуваються багато-багато років тому. Судячи з реакції глядачів, нам це вдалося. Я хочу привітати й акторів-аматорів, чия гра виглядала сьогодні майже як професійна, Мені було дуже приємно працювати з цими людьми, бо в них є віра і тверде переконання, що своєю добротною і нелегкою працею вони несуть людям добро.
- Як ви вважаєте, чому ця драма Івана Франка стала репертуарною виставою багатьох українських театрів, чим вона актуальна в наш час?
- Це дійсно репертуарна вистава. Відомо широко, що в Києві у національному академічному театрі ім. Івана Франка щороку театральний сезон відкривається саме цією виставою. Вона є у репертуарі Івано-Франківського театру. Я міг би довго називати театри, які мають цю виставу. Актуальність її в тому, що тут немає головного героя, який веде гру упродовж усієї вистави. І Анна, і Михайло Гурма, і Микола - всіх їх можна назвати головними героями. Всі вони є нещасні люди: жандарм Гурма, який ховає своє нещастя за маскою цинізму, але це тільки такий захист його душі. По-своєму нещасливі й Анна, яку видали за нелюба рідні брати. Нещасним є також її чоловік Микола. До мене підійшла сьогодні жінка після вистави і сказала: <Таку ситуацію я пережила в своєму власному житті>. Тобто я хочу сказати тільки те, що автор драми прекрасно знав життя, в його творі немає і краплини фальші, і ми всі - учасники вистави - дуже тішимося, що могли пристойно зіграти цю річ.
