Українське самоврядування разом з ТУКУ відсвяткували Різдво Христове.
За усталеною традицією 8 січня у Центрі Української культури й освіти у Будапешті відбувся різдвяний вечір. День був вихідний, суботній, тому на українське свято зібралося чимало гостей. Їх радо привітала Ярослава Хартяні. Від імені українського самоврядування вона побажала присутнім міцного здоров'я, щастя, успіхів і порозуміння як в родині, з близькими сусідами, так і в стосунках між угорським та українським народами. Виняткового значення таке побажання набуло на тлі недавніх історичних подій у Києві, коли на виборах президента України у чесній і відкритій боротьбі перемогла опозиція на чолі з Віктором Ющенком. Весь світ слідкував за перебігом президентських перегонів, належно оцінивши волю українців до демократії, справедливості, волі і національного самоусвідомлення.
"Зараз Україна стала іншою, - підсумувала Ярослава Хартяні і продовжила : - Всі, хто там побував, розповідають, яке радісне піднесення панує серед виборців. Тому прошу брати приклад з наших земляків. Досі вони ставили за взірець українську діаспору. А зараз ми захоплюємося мужністю громадян України і кажемо, що коли люди дуже палко чогось запрагнуть, то доб'ються свого - демократії, суспільних змін і кращого життя!"
Голова ДОСУУ нагадала, що українська громада в Угорщині виступила на боці симпатиків Помаранчевої революції, організовуючи акції протесту перед посольством України, беручи участь у паралельному підрахунку голосів виборців, громадян України, які постійно мешкають в Угорщині, а також узгоджуючи дії з іншими громадами українців у діаспорі. За словами ведучої, навіть маленькі діти відчули в Україні, що добро перемагає зло не тільки в казках, але й у справжньому житті.
Така жива й переконлива вітальна промова пані Хартяні урвалася зливою оплесків, які засвідчили солідарність усього нашого зібрання зі словами пані голови. Але не тільки це впадало в очі того вечора. Багато присутніх мали на собі помаранчеві стрічки й шарфики. Нагадаємо, що саме цей панівний колір повсюдно демонстрували останнім часом мільйони чесних українців. Більше того, на вечорі в Центрі Української культури навіть різдвяна ялинка мала на собі прикраси помаранчевого забарвлення.
Відтак на сцену вийшли юні щедрівники й колядники. Це була ніяка не примха і не забаганка малих. Так вимагають українські традиції - зустрічати Різдво й Новий Рік весело й дотепно, не забуваючи нікого з членів родини і навіть домашніх тварин, адже століттями ці празники відбувалися в сільській господі, й елементи народного побуту наявні понині. Залунало віршоване вітання ведучих - подружжя Надії та Анатолія Музичуків. А після них декламувати щедрівки заходилися юні учні Недільної школи Товариства. Варто оцінити їхні зусилля, адже вони дуже старанно готувалися до своїх виступів українською мовою, особливо коли згадати, що ці діти виростають у змішаних угорсько-українських сім'ях. А ще юні аматори не тільки вчили українські вірші, але й підбирали відповідний одяг до виступу - українські народні костюми а так само вбрання казкових персонажів - бусла, кози, звіздаря тощо. Нехай бачать гості Товариства, як весело святкують в Україні Різдво, як радіють народженню Спасителя і як дбають за наші національні традиції. Бо політика політикою, а без своєї власної культури українському народу ніяк не можна. Вона робить його життя самобутнім, повертає до рідних коренів а ще мовить про вічні цінності українського етносу. Тому що без культури і національного самоусвідомлення країна перетворюється на територію, а народ стає населенням. Засвоєння цієї істини повинно відбуватися ще в дитячому віці, і добре, коли на це звертає увагу керівництво материнської держави. Бо досі національна культура ледь жевріла в українському суспільстві, припадаючи товстою пилюкою у темних книгосховищах та десь, може, світилася в українських осередках за кордоном. Тому хочемо вірити, що Помаранчева революція стане початком національно-культурного ренесансу в душах українців і примусить замислитись над тим, хто вони є і чиїх батьків діти.
Але що то слова! Часом їх бракує, коли бачиш, як стараються перед публікою малі артисти на різдвяному вечорі. Навіть найменшенькі колядники здобули 8 січня заслужену прихильність глядачів.
Зворушливо слухали гості Товариства й виступ кошицького співочого хору "Карпати" під керівництвом Левка Довговича. Цей самодіяльний колектив дав майже півтисячі концертів з часу свого заснування. Тим не менше підбір і спосіб виконання творів здійснюється на високому мистецькому рівні. Не випадковим був і підбір репертуару. Публіці запропонували низку поетико-героїчних пісень, фольклорно-звичаєві та ліричні співанки. І всі такі самобутні, колоритні, емоційно-насичені. Так і хочеться запитати в укладачів репертуару, звідки вони їх беруть і де навчилися так легко і просто знаходити дорогу не тільки до українського, але й закордонного слухача.
Цікаво, що хоровий спів в усі часи був надзвичайно популярним серед українців. Він, звісно, має свої особливості серед мешканців українських Карпат, у Галичині, на Поділлі, Полтавщині. Але коли його зі знанням справи практикують люди небайдужі, не те що ентузіасти, а справжні патріоти улюбленої справи, то спів спочатку бере слухача за душу а потім западає в неї так глибоко, що ця емоція живе роками й десятиліттями. Недаремно люди кажуть, що народна пісня здатна пережити в пам'яті всі повчання.
Наші духовні гнобителі добряче постаралися, щоб в українців звітріла пам'ять про своє національне мистецтво. Народу нав'язували пісні-агітки, оди про вождів світового пролетаріату і комуністичний рай, іноді розводячи це ідейне сусло заяложеними частушками. Але ж раніше всього цього в Україні не співали. Люди складали інші пісні - про любов і ненависть, зустрічі й прощання, втрати близьких, честь і славу народну. Пісень цих, як нині виявляється, є дуже багато. Не всі ми їх ще чули і знаємо. Чому в українців так багато мелодійних пісень? Бо вони передають найсумніші думки народу. Послухайте бодай один раз виступ такого колективу, як український хор "Карпати" з Кошиць, і вам захочеться частіше слухати українські пісні. Вони поетичні й мелодійні, прості й складні, короткі й задовгі, веселі і сумні, запальні й плинні, наче течія могутньої степової річки. Їх неможливо не любити, тому що пісні - це теж наша Україна!
