День української культури в Угорщині
Вшанування пам'яті "Руської трійці"
З року в рік українці збираються в Будайській Фортеці біля дошки видавцям альманаху "Русалка Дністровая". І щоразу в розповідях про "Руську трійцю" постаті молодих подвижників української культури Шашкевича, Головацького й Вагилевича оживають у нашій пам'яті з новою силою. А нагадує про них з невтомним ентузіазмом Ярослава Хартяні, голова українського самоврядування. 20 лютого вона захоплено оповіла кільком десяткам гостей про події, які передували встановленню меморіальної дошки, ніби це сталося не в 1998 році, а вчора. Пані Ярослава прихопила з собою в Буду один із небагатьох вцілілих примірників альманаху "Русалка Дністровая", випущеному у далекому 1837 році. Тоді їх було надруковано 1000 штук. Лейтмотивом її розповіді була думка про те, що ніщо вартісне не губиться в анналах історії і настає час, коли нація усвідомлює важливість пошуків своїх духовних попередників.
"Ця книжечка має для нас велике значення тому, що вона була першим виданням на українській літературній мові, якою розмовляли в Галичині", - сказала Ярослава Хартяні. Нагадаємо, що в першій половині ХІХ століття ні в цісарській Австрії, до якої входила Західна Україна, ні в царській Росії, куди відносилась Україна Східна, влада не визнавала української мови. Й тільки завдяки угорському цензору Надю вона бодай на малий час отримала право на існування в альманасі "Русалка Дністровая". Тому щорічні зібрання на замковій горі в Буді є свідченням великої пошани нащадків Шашкевичу, Головацькому й Вагилевичу. Голова українського самоврядування щиро подякувала гостям за повагу до наших національних цінностей, нагадавши, що 20 лютого є Днем української культури в Угорщині. "Поки ми є, поки житимуть наші діти й онуки, доти буде жити в Угорщині українська культура", - сказала на завершення Ярослава Хартяні.
Презентація книжки про голодомор в Україні
Після вшанування в Будайській фортеці гості були запрошені до Центру української культури й освіти, де відбулася презентація двомовної книги Ярослави Хартяні "Прихована правда" про голодомор в Україні на початку 1930-х років. Вступне слово з цієї нагоди надали доценту Мігаю Кочішу, завідувачу кафедри слов'янської філології Сеґедського університету, який водночас є рецензентом цієї книжки. Він одразу запропонував аудиторії придбати це видання, що складається з двох тематичних частин про голодомор і про події в Україні у Другій світовій війні. На думку пана Кочіша, науковці наполегливо шукатимуть відповіді на запитання, які постають під час ознайомлення з джерелами, наведеними у "Прихованій правді". І не тільки вони, але й пересічні читачів Угорщині, адже в книжці наводяться вражаючі факти - про голодну смерть від семи до десяти мільйонів українців., про паралізуючий страх української правлячої верхівки й інтелігенції. Пан доцент також наводив у своєму виступі паралелі з угорської новітньої історії, нагадував про схоже відчуття безпорадності персонажів перед тоталітарним режимом в деяких мистецьких творах угорських авторів.
Гадаємо, варто навести ще й таку цитату з передмови д-ра Кочіша у книзі "Прихована правда". Він пише: " Після знайомства з обставинами голодомору для нас стає зрозумілішою дилема, яка постала перед українцями з початком Другої світової війни. .Я переконаний, що роль українства у .війні не можна зрозуміти без подій у 1932-33 роках, так само, як і поведінку Угорщини на початку 40-х років без Тріанону".
На презентації своєї книжки авторка звернулася до читачів з проханням ставитись до змісту написаного не як до виключно наукового дослідження, а радше як до документального джерела, яке має знайомити чимбільшу кількість читачів з прихованими фактами новітньої історії. Пані Ярослава висловила щиру подяку всім, хто брав участь у роботі над випуском книги, а саме д-ру Мігаю Кочішу, Наталі Драгомановій, Марії Елек, Ігорю Шипайлу та іншим.
На презентації прозвучали музичні твори українських та зарубіжних авторів у виконанні членів родини Щур та скрипаля Михайла Штефка.
Оскільки відзначення Дня української культури в Угорщині майже збігається в часі з датою народження поетеси Лесі Українки, то Ярослава Хартяні попросила онучату племінницю поетеси Наталю Драгоманову розповісти про останні публікації в діаспорі й в Україні щодо творчості Лариси Косач, що пані Наталя люб'язно і зробила. Відтак Олександра Корманьош, голова українського самоврядування ІІ району Будапешта, повідомила про появу нової опери композитора Віталія Кирейка "Бояриня" за мотивами творчості Лесі Українки". Цей твір довго був під цензорською забороною в Україні за радянських часів. Опісля пані Олександра декламувала добре відомий вірш поетеси "Без надії сподіваюсь".
Нові поетичні імена української громади в Угорщині
Завершальна частина вечора в Центрі української культури була присвячена виступам майстрів поетичного слова. Про свої нові вірші гостям розповіла Валентина Зінченко, яка випустила перші поетичні збірки в Україні "Калина дитинства" та "Оберемки тепла". Зараз готується до виходу в світ її нова збірка. Голова Ярослава Хартяні повідомила, що частину друкарських видатків бере на себе українське самоврядування в Угорщині.
Пані Валентина розповіла, що пише вірші з дитинства, щоправда друкувати їх випадало не завжди. Останнім часом вони з'являлися в періодичних виданнях Закарпаття. Вірші часто віддзеркалюють душевний стан їхнього автора. Такими у Валентини, скажімо, є поезії "Дорога додому", вірші про родинні почуття, тугу за домівкою, сенс буття тощо. На вечорі гості мали можливість почути один з віршів, у якому Валентина писала про асоціації, навіяні їй прозорою мелодією звичайного польового цвіркуна.
Вірші іншого поетичного автора Людмили Ластомері нерідко з'являються в нашому журналі "Громада". Людмила листується з Валентиною, вони обмінюються думками щодо творчого процесу, причому ці їхні листи наші читачі мали можливість бачити і на сторінках журналу. Пише вірші Людмила з 16-ти літ. Потім у неї була тривала творча пауза, а через деякий час рядки знову звично стали лягати на папір пульсуючими строфами. Теми різні, хоча й стосуються вони нерідко якогось боку особистого життя авторки. Іноді Людмила просто відчуває, що мусить дати якийсь емоційний вихід наболілому на душі. Так народжують нові вірші різні за формою, не завжди традиційні, але дуже особисті. Таким є наприклад поетична посвята рідній сестрі Людмили Оленці, яку почули гості вечора.
Ярослава Хартяні представила публіці також Тараса Яворського, власне, ініциатора цієї поетичної зустрічі. Пише він давно, має багато віршованих творів, мабуть, на дві книжки, як зізнався він присутнім. Всі вони тематично різняться між собою, адже пан Тарас фронтовик, пройшов добровольцем війну майже з самого початку аж до її завершення в десантних військах, визволяв у 1945 році Угорщину. Він бачив смерть друзів і написав про це вірші, не раз дивився небезпеці у вічі. Особисте життя автора також дуже багате на різні події - веселі і сумні, здебільшого, щоправда, невеселі. Палкий поцінувач художнього слова, пан Тарас перекладає з російської на українську мову вірші Михайла Лєрмонтова, Ганни Ахматової, Твардовського і навіть італійських поетів. Слухаючи твори Тараса Яворського, публіка, безперечно, дізналася дуже багато про творчий діапазон поета, глибину відчуттів і вразливість його натури. Автор невипадково отримав заслужені оплески присутніх за свої творчі пошуки, як і попередні автори.
Ще одна авторка поетичних строф Марійка Плоскіна мала нагоду публічно оприлюднити деякі думки, пов'язані з її творчими пошуками. Вона зізналася, що написання віршів є справою вельми спонтанною, тобто ніколи не знаєш наперед, коли прийде натхнення. А почалося все з того, що в юні роки авторка писала віршовані смішинки й пародії на своїх друзів і вчителів у шкільну стінгазету. Це були досить успішні проби пера. В університеті її вірші стали серйознішими через закоханість у світ високої літератури й мистецтва. "І чим більше я читала, тим більше відчувала свою недосконалість, адже існує неперевершена поезія", - почули гості.
З часом така позиція змінилася. Прийшло розуміння того, що мистецтво й література виникають з туги за ідеалом. І почали народжуватися вірші, коли на душі ставало дуже важко, коли охоплювала ностальгія за домівкою, своїм мікросвітом, друзями, містом, де народилася. Писалося тоді про різне, але все таки переважали особисті почуття. Бували тривалі перерви, та завжди після пам'ятної зустрічі, згадки, фільму чи просто розмови в дорозі авторка писала більше й частіше. Публіці вона запропонувала один вірш про кохання, про пошук своєї половинки, про містичну, а, може, й філософсько-кармічну суть взаємин двох закоханих сердець. Публіці він дуже сподобався. Дехто тихцем стирав сльозу, що тишком набігла. Дехто з гостей вечора ділився з авторкою своїм особистим.
