Українці Угорщини відзначили 25- ліття катастрофи на ЧАЕС
29 квітня в Центрі української культури, освіти і документації відбулася панахида за жертвами аварії на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року. У цьому поминальному заході взяли участь керівники і члени Товариства української культури в Угорщині, Центрального та місцевих органів українського самоврядування, дипломати України, угорські гості, ліквідатори наслідків катастрофи у місті Прип'ять.
Пані Ярослава Хортяні нагадала присутнім про священний обов'язок пам'ятати про героїв, які віддали своє життя в радіаційному Чорнобилі, аби не сталося катастрофи вселенського виміру.
За словами Голови ДОСУУ, подібна техногенна аварія повторилася у Фукусімі в Японії, котра постраждала від здвоєного страхітливого лиха природної стихії – цунамі та землетрусу. Людство через чверть століття після Чорнобиля знову постало перед проблемою безпечного використання мирного атому в світі, сказала Я.Хортяні.
Незумисна радянська зумисність
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині Юрій Мушка констатував, що в часи командно-адміністративної системи СРСР наближався до Чорнобильської катастрофи буквально семимильними кроками. І хоча зумисних зусиль до уможливлення цієї аварії ніхто не доклав, проте опосередковано все робилося для того, щоб технічно та ідеологічно на зразок «Даёшь! Даёшь к первому мая!» вона здійснилася. Цього непоправного лиха не сталося б, зазначив пан Мушка, якби на ЧаЕС дотримувалися усіх технічних норм безпеки. Під самою станцією не було потрібної кількості бетонного укриття і шахт на випадок надзвичайних ситуацій, куди можна помістити пошкоджені реактори. З іншого боку, мовив Посол України, вже давно не є секретом, що у Чорнобилі проводилися фізичні експерименти з частково воєнним характером, коли видобувався плутоній. Ці випробування вийшли з-під контролю персоналу станції, оскільки не були забезпечені відповідними фізичними і технічними засобами, визнав пан Ю.Мушка. За його словами, нині з'явилися нові дані, оприлюднені з секретного колись архіву КДБ СРСР про те, що в політбюро КПРС не один раз надходили доповідні про те, що ЧаЕС є технічно небезпечним об'єктом. Однак жодних резолюцій керівні органи партії на ньому не ставили і на цю інформацію не реагували, повідомив Посол України, бо ніхто не хотів брати на себе персональної відповідальності.
Після вибуху у Чорнобилі під радіаційним забрудненням опинилася територія площею у 150 тис. кв. км, а це півтора Угорщини, уточнив Ю.Мушка. Ту проживало населення у кількості 5 млн. осіб. Кількість випадків променевої хвороби не реєструвалася. Замість неї писали алергію або що завгодно: влада просто заборонила вести таку статистику, зазначив Посол України. За його визначенням, Чорнобильська катастрофа сталася не тільки через технічні причини, а передусім внаслідок злочинної бездіяльності колишнього місцевого і центрального керівництва. З досвіду ліквідаторів ми знаємо, що було помилкою охолоджувати з вертольотів четвертий реактор, оскільки це тільки підвищувало радіацію, зауважив Ю.Мушка. І коли українська сторона попередила про це японську владу, у Фукусімі на це, на жаль, не відреагували, а все одно розпилювали морську воду, констатував пан Посол.
Світло в кінці тунелю?
Юрій Мушка також стисло повідомив про перебіг останньої чорнобильської конференції донорів. На ній вдалося зібрати 550 мільйонів євро. Це ще не вся необхідна сума, зауважив Посол, але початок був успішним. Українська сторона сподівається продовжити збір необхідних коштів для будівництва саркофагу і споруду для зберігання відпрацьованого ядерного палива, адже на 2-му і 3-му реакторах досі все ще зберігається по 200 тонн урану. Проект курує Європейський банк реконструкції і розвитку.
За словами Ю.Мушки, угорський уряд виділив 2 мільйони євро на реалізацію цього проекту, за що Україна дуже вдячна Угорщині. Президент Угорщини Пал Шміт брав участь у самміті донорів, який відбувся у Києві.
Чорнобиль фінансово дуже виснажив Україну. За інформацією українського Посла, був період у 1990-х роках, коли на ліквідаційні роботи у чорнобильській зоні прямо чи непрямо йшло від 8 до 10 відсотків національного бюджету. Йдеться, зокрема, про соціальні програми «Інваліди Чорнобиля», допомога постраждалим першої і другої категорії, пільги, виплати, рекультивація забруднених земель тощо... Нині, за спостереженнями українських вчених, в деяких місцях Чорнобильської зони вже можна жити. І це при тому, що поза межами цієї зони можна знайти місця більш забруднені, ніж у районі ЧаЕС, розповів Ю.Мушка. Тому спостерігається процес, коли додому повертаються старожили і живуть як і раніше.
Чорнобиль очима ліквідатора
На вечорі перед присутніми виступив учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Євген Сотніков, майор хімічних військ у запасі. 26 квітня 1986 він, тоді курсант третього курсу Костромської військово-командної академії хімічного, радіологічного та біологічного захисту, гуляв на власному весіллі і нічого не чув про страшну техногенну трагедію під Києвом. Пізніше Є.Сотніков разом з однокурсниками, яким тоді було по 19-20 років, добровільно написав колективного листа чинному міністрові оборони СРСР та у ЦК КПРС з проханням відпустити їх на роботу за спеціальністю у Чорнобильську зону. Оскільки дійсно бракувало фахівців високої кваліфікації, на початку червня того ж року майже триста курсантів нашого третього курсу дійсно спрямували працювати у Прип'ять, пригадує Є.Сотніков. Цілий курс військових практикантів розмістили у стані двох кадрових військових бригад.
Попередній склад офіцерів і солдат, за словами ліквідатора, в перші дні і тижні захисних робіт отримали дуже високі рівні радіації і практично не могли вже виконувати свої обов'язки. Їх відправили у запасні військові частини і шпиталі, а їм на зміну прислали призовників і мобілізованих військових запасу, так званих «партизанів». У Чорнобильській зоні вони потрапили у команди, на чолі яких стояли молоді курсанти-хіміки з Костроми.
– Про геройство як таке ми, молоді хлопці, тоді не думали. Але проявляли чималий фаховий інтерес. Просто цікаво було знати, що там відбувається біля самої станції, – розповідав Є.Сотніков. – На початок літа саме місто атомщиків Прип'ять вже обнесли колючим дротом. Охороняли її частини КДБ. Цікаво, що японська техніка в Чорнобилі перестала працювати дуже швидко. Вітчизняна ж автотехніка, пристрої і навіть спеціальні роботи з інституту ядерної фізики ім. Курчатова витримували довший час. Часто можна було бачити вчених, які їздили на місцевості у військових бронетранспортерах, що знижували рівень радіації у 1000 разів. Їх так і називали «БеТееР-тисяча». Що приголомшувало найбільше? Звичайно, це могильник – величезна яма-котлован метрів 300-400 завдовжки, 16 метрів завширшки і 8 метрів у глибину. Біля самої станції люди багато працювали вручну, рили землю лопатами, бо технікою не можна було всюди доступитися... Дуже багато було безладу, непродуманих наказів начальства. Тому вся відповідальність лягала на плечі простих ліквідаторів. Все трималося на їхній совісті і розумінні свого обов'язку перед народом. Як тимчасові командири підрозділів взводів чи рот ми, курсанти, слідкували за тим, щоб люди в робочих командах не працювали двічі на день більше, ніж 20 хвилин в залежності від рівня опромінення на даній місцевості. Викиди радіації в зоні відбувалися постійно. Ще при нас з вертольотів скидали на четвертий реактор мішки з бором, подрібнений бетон тощо. І все це потім з отвору станції «випльовувалося» і плямами лягало на територію України, Білорусії. Щось відносило вітром на Європу... Вражали часом випадки людської жадібності. У могильнику десь скинули забруднений автомобіль «Волга». І хтось заліз у салон машини і зняв сидіння, щоб потім продати його десь на автобазарі... Ми, хіміки, знали про реальний фон радіації цього сидіння, А люди прості цього не усвідомлювали. Посидиш у такому кріслі два-три дні і заробиш важку променеву хворобу собі і нащадкам...
На заході звучала класична музика у виконанні скрипаля Михайла Штефка. Пісню «Занімілі в бетоні» на слова Валентини Зінченко та музику Олексія Ямковенко заспівав Роман Меденцій.
Гості могли ознайомитись із виставкою фоторобіт про Чорнобиль Ігоря Костіна. Відтак у демонстраційному залі Центру української культури був показаний документальний фільм «Жінки Чорнобиля».
